Сталь ножа,
Зіскрібаючи іній з дзеркал,
Оголює перші самопочуття,
І ти хочеш любити,
Ти хочеш страждати,
Відчуваючи погляд свій
В чужих очах.

Впала завіса,
Відрубавши погляди
Хтивих очей -
Хтось сказав
"я люблю Вас!",
хтось волав:
"я - ваш раб,
ваш покірний слуга!"  -
Жалюгідні, бездушні серця
Творців ілюзії свободи
Тіла й душі,
Що не належать нікому -
Любов існує лиш за межами світу
Нейтральних душ,
Зкутих духом єдинства...

В одній воді
Відмивають каміння від глини
І серця від крові,
Одними руками
Пестять лагідні груди
І ширяють ножем...
Ми маєм служити
Зразками своєї епохи
Із плоті і крові,
В єдиній системі
Виміру зла і добра
Любов'ю і смертю. 

Льодяні окраїни Всесвіту

Льодяні окраїни Всесвіту
Не відчувають нестачі тепла,
Застиглий дим
Важким сірим пилом
Накриває
Залишки життя...

Чому ж тоді
Нам так тісно в безодні?
Чому наші ноги
Не лишають слідів,
Що мали б свідчити
Про існування життя
На Землі?

Впала епоха,
Й свідок став суддею,
Замаскувавшись
Під чужі поняття -
Саме це
Дало йому силу
Дивитись в очі
Безглуздої смерті,
Бути статистом
У кривавій війні
І перемогти,
Захищаючи правду.

Ми довго йшли,
Міряли кроками
Спустошений світ.
Нашим життям
Скористались інші,
Залишивши нам
Лише свої спомини,
Що після їх смерті
Стануть нашим майбутнім...

Я прокинувсь від болю,
Немов у лещатах
Затиснули скроні -
Гілка вдарила в скло,
І мій світ
Розлетівсь на шматки.
Може все навпаки,
І цей світ не існує
Без мене?
Лише один крок,
І ми будемо разом
Завжди...

 
 

Під тягарем власностворених снів

Ми, мов краплі дощу на вікні,
Під тягарем власностворених снів,
Зливаючись в русло,
Стікаємо вниз –
Змиваючи бруд,
Відкриваємо світ.

Ідеально чисті
Для сторонніх поглядів,
Ми маємо силу
Змусити вас,
Відкинути
Закони природи,
Відчути вічність,
І спиняючи час,
Розпростерти
Горді крила натхнення -
Стати вірним
Самому собі,
Віднайти
Своє місце у часі,
Лишивши уламки
Нездійснених мрій.

Але це – лиш безумні слова,
Ми, чисті на погляд,
Наповнились брудом –
Ми відносим
Його далі від світла,
Ховаючи Зло
В Вирі Чорної Ночі.

...за натхненням прийде забуття,
ми загинем від сонця й тепла,
за собою лишаючи слід,
що відтворює вічності пил...

  

 
За межею безболісного забуття

Місто розкинуло в ніч
Крила холодних вогнів,
Прикриваючи нас
Від порожніх очей
Мертвих планет.
Вихором темних стихій
Спогадів, снів, почуттів,
Крізь розідраний Всесвіт,
Падає сніг в теплі сліди.

Хаотичного руху спотворений світ
Знищив спогади щастя, любові й добра,
Крізь запечені сльози нудьги й самоти
Ми всміхаємось до рук дружніх тепла.

І сховавшись далеко від нового дня,
Ми зриваєм з душі первоцвіт почуттів,
І крізь шок несподіваних дотиків губ
Відчуваємо подих забутих часів,

Коли ритми сердець у гармонії слів
Відкривали новий, наш омріяний світ,
Переповнений сяйвом нових відчуттів,
Що підхоплюють нас в недосяжний політ.

І нехай це лиш сповідь двох стомлених душ
І безумство охоплених пристрастю тіл,
Та ми знову живі, як планета Земля
Серед тисяч холодних, бездушних світил...

В протиріччі свободи, любові і мрій
Ти затримуєш подих від вранішніх снів –
Скільки доріг, відкритих на подих весни!
Скільки із них – лише неприкаяні сни...
За межею безболісного забуття
Хто переможець? Хто мертвий? Хто суддя?
Скільки життів, принесених в жертву мрії?
Почуттів, принесених в жертву словам?

Мемуари високих надій

Прохолодний, прозорий, сонячний день
Позолочує сходи обвітрених стін,
Піднімаючись до холодних глибин,
Відганяє зорі за небосхил.

Затремтіли веселками краплі роси
На обпалених лютим морозом гілках,
На околиці міста північних вітрів
Починається відлік нового життя.

З першим помахом крил перелітних птахів
Оживає скалічена, темна душа,
Давні спогади, ніби з інших світів,
Повертаються із небуття

Легким подихом вітру у кронах дерев
За вікном, у якому я бачив світ,
Першим променем, що підхоплює мить,
У очах залишаючи посмішки слід,

Світанковим мереживом сивих стежин,
Що ведуть до відкритих, мов райдуга, мрій,
Чистих обріів нескінченних степів,
В той прекрасний світ.. неповторний.. мій.

Скільки років, скільки сонячних днів,
Скільки радості, щастя, любові й тепла,
Скільки світлих, добрих, забутих облич
Ожило в кольорових пам’яті снах

На алеї, де ми вклонялись любові,
Я роблю перший крок, і спиняється час,
Піднімаючи погляд, я відчуваю,
Як живе коріння розриває асфальт.

Це ілюзія, це не має змісту,
Це все відбувалось у наших світах:
Дотик погляду, немов слід поцілунку,
І ця посмішка довго тремтіла в серцях

Лихоманкою перших безсонних ночей…
Ми так вірили в себе й свої почуття,
Ми тоді були справжні, а хто ми тепер?
Чи живемо ми щирим, справжнім життям?

Ми живемо кожен у власному світі,
З кожним кроком, здається, піднімаємось вище,
Занадто дорослі, щоб бути собою,
Занадто горді, щоб бути ближче.

Ти хочеш так жити? Жити як всі?
Посміхатись з пустотою в душі..
Час іде, роки проминають мов день,
Ми самотні у світі людей.

Відкрий свої очі – ти не один!
Ми не втопчемо душі в буденності пил!
Зупинись, відчуй кожну радості мить,
І той самий, прекрасний, як в юності, світ...

Не змінилось нічого, теплі сонячні барви
Зігрівають зморшки на обличчі планети,
Все ті ж самі погляди печальних очей..
Діти грають в піску …
Життя повільно спливає…..